У Саду живої пам'яті Героїв у Львові відбулося прослуховування першого епізоду подкасту “Квіти на Марсовому”.
Кожен, хто ввечері 19 червня проходив у Саду живої пам'яті Героїв у Львові, через гучну колонку міг почути фрази: “...смерть змінює все, вона несе не тільки втрату, а й боротьбу за пам’ять…”, “...навіть з тією пам'яттю і трепетом нашого ставлення до людини, якої поруч з нами немає”. Було видно людей, які сиділи на килимках і слухали аудіозапис, з якого взяті вищезгадані цитати.
У той вечір відбулася презентація подкасту “Квіти на Марсовому”. Це документальний мультимедійний проєкт режисерки Сніжани Гусаревич, завдання якого – спостерігати за командою організаторів церемоній прощання з полеглими українськими військовими. Герої подкасту допомагають зрозуміти, як змінювалась і формувалась культура пам’яті.
Було холодно, але, почувши назву першого епізоду, похололо ще всередині. “Сповіщення”. Не складно здогадатись, що тебе очікує.
Коли залунала колонка, всі затихли. Уява перенесла нас у сірий автомобіль офіцера Територіального центру комплектування і соціальної підтримки, який повідомляє родини про загибель або зникнення безвісти військовослужбовців. Протягом сорока хвилин присутні слухали про те, як відбувається відповідний процес сповіщення, про особистий досвід авторки, стандарти сповіщення за кордоном, як повідомляли про загибель у XX столітті. Окрему частину подкасту його автори присвятили аналізу психолога про горювання, втрату, і як їх проживають різні люди. І вся ця історія розгортається дорогою до будинку родини військового, який зник безвісти.
Важливо, що перед початком події доктор психологічних наук Олександр Аврамчук розповів присутнім про переживання втрати, яке для кожного різне, яке може здаватись безмежним.
“Ми не можемо бути готові до втрати, але в той же час ми вчимося бути з цим досвідом. І що цікаво, в цьому досвіді ми здобуваємо нову пам’ять. Я не даремно згадую про неї, бо для мене втрата як психологічний процес пов'язана з пам’ятанням. Наша пам'ять - це наш досвід. Вона повертає нам те, що є емоційно значимим, воно може бути болючим і радісним. Пам’ятання допомагає проживати цей досвід. Воно допомагає нам картувати мапу всередині нас, яка не дає нам загубитися у відчутті власної порожнечі, порожнечі того, що когось поруч із нами немає”, - пояснив Олександр Аврамчук.
“Сповіщення” стало першим подкастом майбутньої серії “Квіти на Марсовому”. Бо культура пам’яті - це не лише хвилина мовчання, а безліч людей, процесів і служб. Це коли громадськість розуміє, навіщо нам пам'ятати.
“Квіти на Марсовому” було створено за підтримки львівського Музею Гідності. Хоча виставкових приміщень установа не має, але вже 5 років команда її працівників організовує різноманітні заходи задля вшанування і підвищення обізнаності про події Революції гідності, Героїв Небесної Сотні, російсько-українську війну і тих, хто боровся й продовжує боротьбу. Якщо описувати діяльність музею одним реченням, то це формування культури пам'яті.
“Музей Гідності у Львові було створено з ініціативи родин Героїв Небесної Сотні. Бо вони ще у 2014 році зрозуміли на прикладі Революції Гідності, що є дуже багато зацікавлених осіб, які хочуть переписати історію, подати її неправильно, протрактувати, видозмінити. І показати те, що ті герої, які загинули, хотіли захопити владу. Хоча це зовсім не так. І тоді почалося клопотання про створення такої установи, яка безпосередньо зберігала би правдиву історію, пам'ять про подвиг героїв і поширювала його”, - розповіла у розмові з журналісткою Гал-інфо керівниця Музею Гідності Андріана Дигдалович.
Прослухавши подкаст, виникло запитання: яка взагалі ситуація в Україні з культурою пам’яті. Пані Андріана пояснила, що, на щастя, організацій як громадських, так і державних, які цілеспрямовано працюють з тим, щоб у суспільства формувалась ця культура пам’яті, є багато. Навіть хвилина мовчання – це колосальна робота, яка у Львові вже набула масштабного рівня, проте вона недопрацьована. З початку повномасштабного вторгнення, коли президент заявив про впровадження о 9:00 хвилини пам’яті, не усі звернули на це увагу, поки сама громадськість не взяла це під власний контроль. Як поділилась пані Андріана, на жаль, лише загибель української громадської діячки, парамедикині Ірини Цибух, змусила людей переосмислити, наскільки це важливо.
“Але якщо людина не хоче, ти її не переконаєш. Я навіть не знаю, що має статися, щоб у свідомості людини відбулася ось ця зміна. Бо продовжують споживати російський контент, говорити про те, що мова не має значення. А воно ж все працює на перспективу в майбутньому. Якщо ти вже зараз, під час повномасштабного вторгнення, після численних звірств, які вчиняла Росія на території України, стількох загиблих, не розумієш, у чому проблема, ти в майбутньому не будеш пам'ятати. Крім того, складно подолати пропаганду. Я спілкувалася з одним істориком, він був у Бучі і за кілька тижнів після звільнення спілкувався з людьми, яких тримали у полоні, а вони досі ходять в російську церкву. І вони кажуть, “а нам отець сказав, що це за наші гріхи”. Вони пройшли пекло, а їх у такому переконали. І навіть за декілька років цього не позбудешся”, - додає керівниця Музею Гідності.
Найважливішою для закарбовування пам'яті про полеглих є культура поховань. 30 травня 2025 року у Львові презентували проєкт Меморіалу Героїв України. Торік проводили відповідний архітектурний конкурс, а до його обговорення також залучали громадськість. Але Андріана Дигдалович зазначила, що у родин загиблих досі є невирішені питання.
“Поле почесних поховань для нас емоційно живе, але воно буде і після нас. Через 50 і 100 років воно має працювати. І наше завдання зараз – зробити так, щоб це місце було актуальним, щоб туди приходили діти, приїжджали іноземці і дізнавались інформацію про цю війну і тих хто загинув, дивлячись на їхні історії життя, що їх спонукало захищати нашу незалежність. Складно, бо є експертна думка, а є особистий фактор. Але якщо ми цього не вирішимо зараз, де є гарантія, що хтось це колись зробить”, - розповіла пані Андріана.
Повертаюсь додому повз Меморіал Героїв Небесної Сотні і згадую, як колись класна керівничка приводила нас сюди із однокласниками вшанувати пам’ять. Всередині маю надію, що люди приходять сюди не просто задля панорамної фотографії на фоні Львова. Бо пам'ятати мають не тільки ті, хто втратили близьку людину на війні.
Божена Бортновська
